У Неділю, 9 березня, у Катедральному храмі міста Хмельницького відбулося поклоніння мощам Блаженного Василія Величковського. Дане поклоніння розпочалося з Літургії, яку очолив Преосвященний Владика Іван — єпископ Кам’янець-Подільської Єпархії. Після Літургії відбулася презентація “Мученицький шлях священномученика Василія Величковського”, яку представили Олег і Тетяна Чихарівські, подружжя зі Львова, яке з благословення владики Ігора Возняка (Архиєпископ і митрополит Львівський) та протоігумена редемптористів поширює ім’я (культ) цього святого.

Чому постать блаженного є важливою на сьогодні? Тому що завдячуючи мужності та величі духу такої людини, як блаженний Василій, ми маємо можливість сміливо називати себе християнами, вільно приходити до храму, приступати до Святих Таїн. Дякуючи новим мученикам нашої церкви, їхньому подвижницькому життю наша УГКЦ змогла зберегти віру у часи підпілля та передати її для нащадків.

У 2001 році Папа святий Іван-Павло ІІ  проголосив Блаженними 28 новомучеників Української Греко-Католицької Церкви, серед яких був і Василій Величковський. У 2014 році Блаженніший Святослав проголосив Блаженного священномученика Василія Величковського покровителем пенітенціарного служіння Церкви (в’язничного служіння).

Опісля відбулося Благословення мощами та помазання єлеєм вірних.

Постійний Синод Української Греко-Католицької Церкви, який у ці дні відбувається у Канаді, оприлюднив своє Звернення з приводу третьої річниці початку повномасштабної російської агресії проти України. Публікуємо текст документу.

ЗВЕРНЕННЯ

Постійного Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви

з приводу третьої річниці

початку повномасштабної російської агресії проти України

Три роки тому українці прокинулися від вибухів і дзвінків стривожених рідних, які промовляли страшні слова: «Почалася війна». На світанку 24 лютого 2022 року вперше пролунала повітряна тривога, що відтоді не змовкає вже 1097 днів і ночей.

За три роки українці навчилися жити в умовах повномасштабної війни. Гул сирен більше не жахає так, як на початку, — він став радше пересторогою, вказівкою до цілеспрямованих дій. Більшість із нас уже знає, де найближче укриття і наскільки вистачає заряду телефона. Ми плануємо своє життя з урахуванням відключень електроенергії. Підприємства — великі й малі — адаптуються і змінюються з неймовірною творчістю. Військові, медики, рятувальники щоденно відточують швидкість та ефективність. Родини, розділені кордонами, не припиняють триматися разом, підтримувати одне одного.

Проте ми не звикли до війни. До зла не можна ані звикнути, ані змиритися з ним. Ми стали сильнішими, ніж були вранці 24 лютого три роки тому. Ми не змирилися із втратами. Кожна з них — це біль. Кожен загиблий живе в пам’яті Божій і людській. Ми пам’ятаємо і молимося. Допомагаємо і підтримуємо. Боремося і вчимося бути людьми з Богом даною гідністю. Від цієї гідності ми ніколи не відмовимося, і ніхто її в нас не відбере.

Руйнування, втрати й травми — колосальні. Навіть якщо війна закінчиться сьогодні, знадобляться десятки років, щоб відбудувати 3500 навчальних закладів, понад 1200 лікарень, 670 церков, тисячі кілометрів доріг, сотні тисяч домівок, електростанції, промислові підприємства.

Ще важче буде відновити й зцілити покалічені війною людські життя. Не лише наша земля пошматована вирвами від ракет, мін, снарядів. Десятки тисяч військових і цивільних зазнали важких поранень, сотні тисяч позначені глибокими душевними ранами. Десятки тисяч наших дітей викрадено з України, і їх сьогодні виховують з ненавистю до неї. Потрібні будуть надзусилля, щоб повернути на Батьківщину майже сім мільйонів біженців і сприяти безпечному поверненню додому чотирьох мільйонів внутрішньо переміщених осіб, щоб у них знову була домівка — місце безпеки, затишку, родинної любові й тепла.

Однак ми не стали суспільством війни — ми стали спільнотою самопожертви. Україна входить до першої десятки країн у світовому рейтингу благодійності. Сотні тисяч українців — чоловіків і жінок, молодих і літніх — стали на захист Батьківщини, її цінностей, самого дару життя, який ворог прагне відібрати. Багато хто склав найвищу жертву. По всій країні жовто-блакитні стяги на могилах нагадують про їхню любов і нашу вдячність. Мільйони щодня жертвують кошти, і слово «збір» стало таким же звичним, як «приліт». Останній несе смерть, перший — життя.

Українці стали землею хресної дороги. Як християни, ми знаємо, куди вона веде — до Воскресіння, до повноти життя у свободі й гідності Божих дітей і Божого народу.

Війна випробовує нашу людяність, і на противагу безмірному злу та смерті українці ставлять самопожертву і посвяту. Завдяки цій жертві ми стоїмо. За неї ми кожному дякуємо. З пошаною і глибокою вдячністю підтримуємо й молимося за наших захисників, хоч би де вони не були: на фронті чи в тилу, у полоні чи в лікарнях. Вони та їхні родини — під омофором молитви Церкви.

Ми стоїмо завдяки людям доброї волі, які продовжують нас підтримувати. Від імені всіх єпископів нашої Церкви висловлюємо вдячність католикам у всьому світі, країнам, народам, політикам, доброчинним організаціям, журналістам, медикам, які були поруч три роки і залишаються з нами. Ми відчули вашу доброту й солідарність. Дякуємо за молитву, слово, дію. Божа сила — це наша сила.

Україна й надалі потребує вашого голосу і вашої солідарної підтримки. Коли світ говорить про мирні угоди, ми маємо нагадувати: Україна — це не територія, це люди. Саме за їхню гідність і свободу віддають життя наші найкращі сини й доньки. Рівно ж українці жертвують за гідність і свободу інших народів. Цієї героїчної самопосвяти не можна забувати, знецінювати чи зрадити.

Росія несе смерть, руйнування і знищення релігійної свободи. Сьогодні на окупованих територіях наші брати й сестри у вірі — представники різних конфесій — є в’язнями злочинного агресора. Окупанти вже вбили 67 душпастирів різних конфесій і Церков. Десятки пережили полон чи й надалі караються у в’язницях. Історія вчить: щоразу, коли Росія окуповує Україну, наша Церква зазнає переслідувань і заборони. Так було у XVIII і XIX століттях, у 1946 році, так відбувається і зараз. Ми зобов’язані бути голосом гнаних, щоб у жодній мирній угоді віра, гідність і свобода українців не стали предметом торгу. Ми зобов’язані повторювати, що мир без справедливості неможливий. Несправедливе перемир’я — це злочинна насмішка, що вестиме до ще більшої кривди й несправедливості.

Хочемо заявити на весь світ, що українці вірять у перемогу Божої правди. Посеред болю, втрат і руйнувань ми є і завжди будемо народом надії. Ми віримо у Воскресіння, бо знаємо: Бог — з нами і з усіма гнаними, переслідуваними, тими, що плачуть і страждають. На Нього покладаємо всю нашу надію. Тому й надалі стоїмо, боремося, молимося!

Ми знаємо, що одного ранку отримаємо дзвінок, якого так довго чекали: «Війна закінчилася», — і занесемо наші подячні молитви до престолу Всевишнього.

Христос воскрес!
Воскресне Україна!

† Святослав

Джерело: Пресцентр УГКЦ

Постанови Дев’яносто дев’ятої сесії Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, яка відбулася 5–6 лютого 2025 року у Львові.

ПОСТАНОВИ
Дев’яносто дев’ятої сесії
Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні,
5–6 лютого 2025 року Божого, Львів

1. Задля покращення душпастирства родин Української Греко-Католицької Церкви в Україні та на виконання Стратегії просімейної політики УГКЦ, затвердженої постановою № 2 Дев’яносто другої сесії Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні від 5 грудня 2022 року Божого:

І. На загальноцерковному рівні:

А. Просити Отця і Главу УГКЦ:

1) доручити Патріаршій комісії УГКЦ у справах родини і мирян опрацювати програму супроводу для священничих родин і завершити проведення навчально-практичних семінарів у єпархіях та екзархатах щодо реалізації Стратегії просімейної політики УГКЦ, взявши до уваги дотеперішній досвід;

2) ініціювати від імені Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій:

— проведення науково-практичної національної конференції щодо просімейної та демографічної політики в Україні за участю органів державної влади і наукових інститутів;

— звернутися до Президента України та Верховної Ради України щодо необхідності створення окремого центрального органу виконавчої влади з розробки та втілення просімейної політики в Україні.

ІІ. На єпархіальному рівні:

А. Просити єпархіальних єпископів:

1) у співпраці з Патріаршою комісією УГКЦ у справах родини і мирян опрацювати план душпастирства родин, базований на Стратегії просімейної політики УГКЦ, адаптувавши її до реалій своєї єпархії чи свого екзархату;

2) здійснити моніторинг діяльності комісії у справах родини і мирян своєї єпархії чи свого екзархату щодо:

— виконання базової програми курсу з безпосереднього підготування наречених до прийняття Таїнства Подружжя, затвердженої постановою № 1. Д. Вісімдесят другої сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ;

— створення родинних центрів відповідно до Стратегії просімейної політики УГКЦ.

ІІІ. На парафіяльному рівні:

А. Доручити душпастирям:

1) створення подружніх\родинних спільнот при парафіях для посилення ефективного душпастирства сімей, беручи до уваги досвід родинних рухів.

2. Прийняти Звернення Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні до військових капеланів.ʼ

3. Поблагословити створення Бюро у справах захисту неповнолітніх і вразливих осіб УГКЦ в Україні.

4. Взяти до уваги звіт про місію та діяльність Українського католицького університету.

5. Взяти до уваги звіт про діяльність Комісії УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин.

6. Провести Загальноукраїнську прощу до Зарваниці в суботу і неділю, 19–20 липня 2025 року Божого.

7. Соту сесію Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні провести в травні 2025 року Божого.

Ці постанови набирають чинності 17 лютого 2025 року Божого.

Голова Синоду: Блаженніший Святослав

Нещодавно Центр гідності дитини УКУ провів формаційну школу другого рівня для духовенства, богопосвячених осіб, голів профільних єпархіальних комісій.

Про це повідомляє пресслужба Українського католицького університету.

Школа другого рівня «Формування безпечного середовища для дитини» покликана глибше зануритися в теми запобігання насильства. Її відвідали священники, богопосвячені особи і миряни, задіяні в парафіях до роботи з дітьми.

42 учасники з Греко-Католицької, Римо-Католицької та Православної Церкви України впродовж двох днів вивчали інструменти, як впливати на побудову системи безпеки в Церкві так, щоб запобігати насиллю, як творити безпечне для зростання середовище і системно працювати на парафіях із дітьми, плекаючи їхню гідність.

Керівниця проєктів і програм Центру гідності дитини Іванка Рудакевич зауважила, що «про насилля над дітьми часто починають говорити, коли вже все сталося і пішов розголос».

«Ця школа була про те, щоб цього не сталося. І щоб дорослі знали конкретні інструменти, як запобігти кривді. Що ми можемо зробити, щоб небезпечні люди не мали доступу до дітей? Які правила поведінки прийнятні, а які є червоним прапорцем і де вже є злочин? Як оцінити, чи наше середовище підвищує ризик насилля? Як говорити про це з громадою, щоб кожен зі свого боку впливав на безпеку? Чого варто навчити дітей, щоб вони знали, куди звернутися за допомогою. Ми намагалися „привідкрити вікна“ на ці всі теми. І я радію, що на школі були люди з різних конфесій, які виявили ініціативу знати більше», — розповіла керівниця.

Розпочали перший навчальний день із лекції Олександри Ніздрань, психотерапевтки в методі позитивної психотерапії, доцентки кафедри психології і психотерапії УКУ про вплив війни на рівень насилля в суспільстві та захищеність дітей.

З Іванкою Рудакевич, керівницею проєктів і програм Центру гідності дитини УКУ, розмовляли про суть та цілі безпекових політик на прикладі документа «Норми та принципи захисту неповнолітніх і вразливих осіб», яким керується УГКЦ.

Про види насилля, їхні індикатори, наслідки та вторинних постраждалих розповіла Марія Байцар, психіатриня Центру здоров’я та розвитку «Коло сім’ї», психотерапевтка КПТ.

Отець Сава Масник, ієромонах, психотерапевт говорив про правила поведінки з неповнолітніми та принципи організації з ними душпастирської діяльності.

Як і про що говорити з дітьми, щоб запобігати насиллю, розповіла Юліана Маслак, дитяча психіатриня, психотерапевтка в методі когнітивно-поведінкової терапії з дітьми, підлітками та дорослими.

Другий навчальний день розпочався з лекції о. Руслана Сідельника, доктора богословʼя, форматора священничих покликань «Духовне зловживання у контексті насильства щодо неповнолітніх та вразливих осіб».

Про ризики насильства щодо неповнолітніх і вразливих осіб та як їх визначити розмовляли із с. Тадеєю Яртим, відповідальною за прийняття повідомлень про випадки насилля над неповнолітніми у Згромадженні сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя.

Ділилися досвідом впровадження безпекових політик колеги з Австралії — Барбара Блейні, керівниця програм зі сейфгардингу на рівні Пертської архидієцезії, та Девід Трінор, директор із питань сейфгардингу та дотримання вимог Австралійської католицької асоціації сейфгардингу.

Про безпечний рекрутинг і як проводити найм осіб, які працюватимуть із дітьми, розповіла Христина Цар, керівниця відділу управління персоналом УКУ.

Завершили навчання майстеркою про те, як доносити церковній громаді важливі теми про превенцію насилля над дітьми від Вероніки Саврук, керівниці відділу інформації та маркетингу УКУ.

У понеділок, 3 лютого, при Катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці відбулась формаційна зустріч для священнослужителів Кам’янець – Подільської Єпархії УГКЦ. Очолив захід Владика Йосафат Мощич, Єпарх Чернівецький та голова Патріаршої комісії у справах євангелізації.

Зібрання розпочалось із Літургії, яку очолювали Владика Йосафат і Владика Іван Кулик — Єпарх Кам’янець – Подільський.

Основна тема даного заходу — проповідування керигми.

«Люди сьогодні хочуть набути особистий досвід віри в Бога, досвідчити любов Господа, а також навчитися довіряти Йому як Батькові. Вони хочуть належати до спільноти, щоб ця віра могла конкретизуватися, щоб відчути, як Бог мене любить, прощає та піклується про мене. А Бог піклується про мене у Святих Таїнствах, і через моїх співбратів та сестер у спільноті».

«Наступний момент — це біблійна формація, якої люди сьогодні дуже потребують. Вони хочуть дізнаватися автентичне тлумачення Божого Слова, записаного у Святому Письмі, а також його первісне значення. Таке навчання можемо здійснювати у біблійних гуртках. Ще один важливий момент — це залучення до місійного служіння та євангелізаційної праці парафіян наших храмів», — зазначив Єпископ й додав, що набувати досвід віри Бога як Отця і люблячого Батька можна через Божественну Літургію та служіння ближнім у спільноті.

«Керигма — це проголошення Особи Ісуса Христа, це ділення з ближнім тим, що Бог зробив особисто для тебе, щоб подарувати тобі життя вічне. Керигма означає також познайомити ближнього з Особою Ісуса, щоб він ввійшов з Ним у стосунок, а відтак залишився з Господом за своєю свобідною волею. Відтак іде друга хвиля — катехизація, яка стосується інтелекту людини й означає навчати правд віри на основі свого особистого досвіду зустрічі з Христом», — зазначив Владика Йосафат.

Як зазначив Єпископ, саме тому проголошення керигми у Церкві повинно постійно повторюватися, щоб у кожної людини відновлювався дар віри.

Відтак зустріч завершилась запрошенням до ще більшого проповідування про Ісуса Христа, подякою і Благословенням на подальше служіння.

У Неділю, 12 січня у рамках святкування Неділі Божого Слова парафіяни Катедрального храму Різдва Пресвятої Богородиці зібралися на інтерактивний біблійний квест, присвячений Книзі Псалмів. Захід, що отримав назву «Жива молитва Псалмів», об’єднав дорослих учасників у спільному прагненні глибше пізнати духовне багатство Святого Письма.

Квест розпочався зі знайомства та короткого вступу, під час якого учасники поділилися своїми роздумами про значення молитви у їхньому житті. Відтак пролунала невелика розповідь про Слово Боже, його основні аспекти та важливість у духовному житті кожного християнина. Особлива увага була приділена книзі Псалмів: її авторству, жанрам та ключовим образам, таким як «пастир», «скеля», «тінь крил Божих» і «світло». Ця розповідь дала учасникам основу для подальших завдань і допомогла налаштуватися на глибше розуміння текстів Святого Письма. Після цього всі розподілилися на команди й активно включилися у завдання.

Учасники шукали ключові образи окремих псалмів, визначали основну тему тексту й обговорювали свої висновки з іншими командами. Далі учасники переходили до творчого завдання, в якому обирали один із запропонованих псалмів і створювали ілюстрацію до його основної думки.

Особливою частиною квесту стало написання власних псалмів. Кожна команда обирала тему, наприклад, довіру, хвалу чи прохання або окремий псалом і створювала текст, натхненний стилем біблійної поезії. У псалмах учасники використовували характерні образи, такі як «щит», «світло» чи «скеля», щоб передати свої почуття до Бога.

Завершальною частиною стали загадки та ребуси, засновані на текстах Псалмів, які додали квесту інтерактивності та веселощів. Усі разом розгадували символи й зображення, знаходячи відповіді в духовних текстах.

На завершення команди презентували свої творчі роботи — ілюстрації та написані псалми, — після чого всі разом молилися хвалебний Псалом 150. Учасники отримали символічні призи на згадку про цей духовно насичений день.

Квест став чудовою можливістю для парафіян глибше пізнати Псалми, зануритися у творчу працю та відчути духовну єдність у колі громади.

29 грудня 2024 року перед Божественною Літургією владика Кам’янець – Подільської Єпархії Іван Кулик провів Чин відчинення Святих дверей у катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Хмельницького. Це стало символом відкриття Ювілейного 2025 року у Кам’янець – Подільській Єпархії.

Після Чину відбулася Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив Кир Іван з настоятелем храму отцем – мітратом Іваном Данкевичем.

З нагоди ювілею є ще два відпустові храми у Кам’янець – Подільській Єпархії, а саме: храм Пресвятої Трійці у м. Кам’янець – Подільський та храм святих мучеників Бориса і Гліба у м. Шепетівка.

Різдвяне послання

преосвященного владики Івана,

єпископа Кам’янець-подільської єпархії УГКЦ

Улюблені у Христі, отці, ченці і черниці, брати і сестри, дорогі діти,

усі, хто сьогодні святкує прихід Бога на землю!

Христос Рождається!

Кожного року Різдво Христове оновлює у нас найкращі почуття віри, любові, добра, дитинної простоти, щирої радості, справжньої надії, світла і краси. Навіть у найтемніші часи лихоліть Різдво було і залишається святом. Навіть серед найбільшого горя Різдво несе радість: деколи ця радість тиха і смиренна, деколи приглушена болем, деколи гучна і співоча, але для всіх, які повірили в Христа Ісуса, Різдво – це радість.

Святий Атанасій Великий у IV столітті коротко і дуже глибоко описав суть Різдва: «Бог став людиною, щоб людина стала богом». Ісус Христос, друга Особа Божа, Єдинородний Син Отця, вічно існуючий і Вседержитель, прийняв на себе людську природу, став людиною, як ми. Не перестав бути Богом, але почав бути людиною.

«Бог став людиною, щоб людина стала богом». Ми, люди, не можемо стати богами так, як Христос став людиною. Тобто, не можемо стати богами по природі, так як Бог став людиною по природі. Але ми можемо уподібнитися до Бога по способу нашого життя. Відколи Ісус Христос прийшов у світ, помер за світ і воскрес задля нього, нам відкрився божественний спосіб життя – вічність, безболізність і блаженство раю. Ми не можемо змінити нашу людську природу на якусь іншу чи набути нову природу до нашої людської, але можемо жити у своїй людській природі так, як Бог. Бо в Ісусі Христі Бог нам це дарував. Рай – це дійсність загробного життя, але й земне життя можна прожити по-райськи, подібно до Бога. Ісус прожив земне життя від дитини у лоні Матері до віку дорослого мужа і у всьому показав красу людської природи. Живучи своє життя подібно до Ісуса з Назарету, кожен з нас стає подібним на Бога.

«Бог став людиною, щоб людина стала богом». Саме це святкуємо у Різдві. Тому це свято справді неймовірної радості. Радості від того, що Бог так полюбив нас, що прийшов у світ, ставши одним із нас. Мало того, Він прийшов у світ, знаючи, що цей світ Його зненавидить (пор. Йо 15, 18). Він прийшов у світ, щоб назвати нас друзями (пор. Йо 15, 15), попри те, що ми не завжди дружні до Нього. Стаючи одним із нас, Христос знав, що багато з нас не зрозуміють Його і знехтують Його любов’ю, але став Людиною заради нас, людей. Для нас це Добра Новина, Євангеліє. Для нас це радість Різдва.

Цього Різдва, як і все останнє десятиліття, не всі наші земляки святкують радість приходу Бога на світ у храмах та домівках, так як багато з них зустрічають Святвечір в польових окопах, у лісах, у військових частинах, у полоні, в окупації. Звісно, досвід війни і лихоліття окупації – це не вперше для українців. За останні століття чи не кожне наше покоління з тим стикалося. 24 грудня 1848 року на Косаралі Тарас Шевченко писав про долю тих, які святкують Різдво далеко від дому, в неволі:

Надворі, бач,

Наступає свято…

Тяжко його, друже-брате,

Самому стрічати

У пустині. Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні; завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде… Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний.

І занесе піском, снігом

Курінь – мою хату.

Отак мені доведеться

Свято зустрічати!

Що ж діяти? На те й лихо,

Щоб з тим лихом битись.

А ти, друже мій єдиний,

Як маєш журитись,

Прочитай оцю цидулу

І знай, що на світі

Тільки й тяжко, що в пустині

У неволі жити;

Та й там живуть, хоч погано,

Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.

Слова Тараса Шевченка, написані у навечір’я Різдва більше ста сімдесяти років тому, суголосні з теперішніми терпіннями багатьох українців. Шевченко писав про неволю у пустині як про єдину тяжкість у житті. Крім буквального значення, можна розчитати ці слова і в духовному. Жити у духовній неволі – ось, що найважче у житті, хоч, звісно, і тілесна неволя є дуже складною.

Нехай радість Різдва, в якому святкуємо прихід Бога на землю, щоб звільнити нас від усякої неволі, просвічує почуття всіх людей: добрих і злих, милосердних і жорстоких, мудрих і нетямущих, поневолених тілесно і духовно, щоб добрі стали кращими, а злі – добрішими, поневолені – вільними, а нетямущі – розуміючими.

Усім зичу радості Різдва, особливо тим, які зараз дуже страждають. Нехай будь-яке страждання сьогодні змаліє, бо Бог став людиною, щоб нам жити у Ньому.

Благословення Бога терпеливости й утіхи (пор. Рм 15, 5), що послав Сина Свого у світ, щоб Ним спасти світ (пор. Йо 3, 17), нехай буде з усіма вами у ці святкові дні і по всі дні життя!

Христос Рождається! Славімо Його!

+ Іван (Кулик),

Єпископ Кам’янець-Подільської єпархії

Дано в Хмельницькому,

при Катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці,

у день пам’яті святого священномученика Ігнатія Богоносця,

20 грудня 2024 року Божого

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ

АРХИЄПИСКОПА ТА МИТРОПОЛИТА

ТЕРНОПІЛЬСЬКО-ЗБОРІВСЬКОГО ТЕОДОРА МАРТИНЮКА

НА 2024 РІК БОЖИЙ

Преосвященні владики, всесвітліші і всечесніші отці, преподобні брати і сестри у монашестві, любі брати семінаристи, дорога родино вірних Тернопільсько-Зборівської архиєпархії та всієї нашої митрополії

«Слава на висотах Богові і на землі мир! Сьогодні Вифлеєм приймає того, хто повсякчас сидить з Отцем,

Сьогодні ангели народжене Дитятко, як Бога прославляють,

Слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!»

(Стихира Утрені Різдва Христового).

Христос рождається! Славіте Його!

Темної холодної ночі біля Вифлеєму лунає спів ангелів, які сповіщають про народження Божого Сина. Невеличке містечко Вифлеєм стає відомим усьому світові.

У наших колядках ми не раз згадуємо це місто: «Во Вифлеємі нині новина: Пречиста Діва зродила Сина, в яслах сповитий поміж бидляти, спочив на сіні Бог необ’ятий».

Місцем появи Спасителя на світ стала Вифлеємська околиця, провіщена у пророцтві пророка Міхея, який був сучасником великого пророка Єремії. Він жив у VІІІ столітті перед Христом у Юдеї. Цей час був дуже трагічним для його народу. Північне ізраїльське царство було окуповане ассирійцями, які через двадцять років напали на Південне царство та захопили також і його. Великий смуток панував серед пригнобленого народу. У цьому горі та відчаї Бог залишався зі своїм народом і промовляв устами свого пророка.

Саме у цей момент Господь звістив свою обітницю про народження Божого Сина у невеличкому Вифлеємі: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрате, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі, його походження з давніх-давен, з днів споконвічних» (Міх 5, 1). Це пророцтво Бог дає як знак надії, що має на меті скріпити Його народ у час важкого випробування. Бог з народом, а, отже, його історія не завершилася, вона триває у координатах цієї надії. Його історія не замикається у сьогоднішньому дні, а має «завтра».

У різдвяний час ми також проголошуємо, що Бог з нами: «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог» (Велике Повечір’я).

Ведені цією надією пастушки та мудреці приходять до вифлеємських ясел, аби привітати Божого Сина і Його Матір. Надія спонукає Марію та Йосифа долати усі труднощі під час втечі до Єгипту, щоби зберегти Дитину, що не належить лише їм; Вона належить Богові та всьому людству. У різдвяній історії ми зустрічаємо багатьох свідків надії.

Кожного року народження Спасителя, яке ми святкуємо, є для нас таким самим знаком надії. Християни покликані бути людьми надії. Надія має двох противників – песимізм та байдужість про майбутнє. Ми легко піддаємося їхньому впливу у різних обставинах життя. Обидва ці стани нашого духу є невиправданими крайнощами. Попри очевидну протилежність, вони насправді дуже близькі один до одного та спотворюють правду про нашу дійсність і ведуть у помилковому напрямку. Песимізм не вірить у будь-які зміни та заохочує нас змиритися й опустити руки, адже це і так ні на що не вплине. Байдужість переконує у тому, що все відбудеться само собою, тому не потрібно нічого робити – і ми також стаємо пасивними. Лише надія дарує виважений погляд на наше життя та веде до справжнього розвитку та праці. Наше майбутнє без розчарувань можливе лише з надією, яку дарує Господь. Цієї надії зичу нині всьому нашому народу, кожному брату та сестрі, які долають нелегкий, проте спільний шлях. Нехай новонароджений від Діви у людському тілі Син Божий Ісус Христос утверджує кожного із нас на цьому шляху. Надихаймося від осіб, які стоять навколо ясел – адже вони свідки надії.

Дорогі брати і сестри! Сьогодні ділюся з вами радістю Різдва. Запрошую вас духовно увійти до вифлеємської стаєнки, в якій народився Божий Син. Прославимо його нашою колядою, яка звучала у найважчі часи для України і святої Церкви, даючи надію на спасіння. Хочу спільно з вами бути на коляді та молитися у кожній парафіяльній спільноті нашої архиєпархії та митрополії, бути за Святвечірнім столом з кожною українською родиною. Сьогодні хочу потішити різдвяною радістю літніх людей, самотніх, хворих, прикутих до ліжка. Особливо прагну бути з воїнами і капеланами нашої архиєпархії, які перебувають у зоні бойових дій, аби різдвяною надією скріпити їхній дух.

Молюся за всіх полонених, пропалих безвісти, поранених та їхніх рідних. Складаю щиру молитву за всіх полеглих, котрі віддали своє життя за волю і незалежність Матері-України.

Нехай світло Вифлеємської зорі зігріє їхні серця, наповнить вірою, любов’ю та надією. Благаю Новонародженого Ісуса, аби темрява довгої ночі, яка через війну затягнулася над Україною, була розвіяна світлом цієї зорі.

Зичу всім благословенних Різдвяних свят! Прославляю разом з вами новонародженого Божого Сина словами нашої української коляди: «Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна світлом засіяла».

Христос рождається!

Славіте Його!

+Теодор Мартинюк,

архиєпископ і митрополит

Тернопільсько-Зборівський

Дано у Тернополі

при архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці

19 грудня 2024 року Божого

Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,

боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,

преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,

в Україні та на поселеннях у світі сущим

… І вона породила свого сина первородного,

сповила його та поклала в ясла,

бо не було їм місця в заїзді (Лк. 2, 7).

Христос народився! Славімо Його!

Дорогі в Христі!

 Різдво Христове непереможною силою світла і теплом Божої любові огортає нас! Сьогодні Син Божий народжується в людському тілі, беручи на себе всі досвіди людського життя: переживає вбогість, відкинутість і ворожнечу, холод зламаних людських стосунків і темряву людської ненависті й переслідування. Бог приходить саме туди, де «немає Йому місця», де людина викинула Його зі свого життєвого простору та горизонту власних мрій.

У різдвяну ніч духовна темрява, яку створила людина холодом власної байдужості та гріха, відступає перед Божим світлом із небес у Дитятку Ісусі, що спочиває в яслах на сіні. Під ангельський спів «Слава во вишніх Богу і на землі мир…» холод відчуження людини від Бога і ближнього перетворюється на тепло наближенням Бога до людини. Про це пророкує старозавітний пророк Ісая: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (9, 1).

Водночас наближення Бога до людини в Різдві Сина Божого дає початок справжньому зближенню людини з людиною, справжньому примиренню і миру, який із небес приходить до нас. У відповідь на Божу близькість, яка зігріває і рятує життя, пастушки кажуть один до одного: «Ходімо до Вифлеєму!» (пор. Лк. 2, 15). Вони разом ідуть, шукають і знаходять Йосифа, Марію й Дитятко, яке лежить у яслах. Побачивши Дитя у вертепі, як було їм сповіщено, вони виходять і радісно розповідають про це диво, яке пережили.

Опис цієї зустрічі дихає на нас теплом. Божественне Дитя є для нас, українців, світлом Божим серед воєнної темряви, теплом Божої близькості серед нелюдських відчужень сьогодення.

Цієї зими ворог хоче перетворити в Україні темряву і холод на зброю масового знищення, найдешевшу у світі! Щоночі повітряні атаки агресора методично нищать наші міста і сіла, домівки та їх життєво необхідну інфраструктуру, вбивають цивільних людей. Ворог прагне зробити з квітучої країни льодяну пустелю, експортуючи в Україну пустку власного Сибіру. Те, що він не може вкрасти, – безоглядно нищить; кого не здатний поневолити – убиває. Куди він заходить, там немає вже місця ні для кого – ні для Бога, ні для людини. Скільки зусиль він вкладає, щоб сіяти холод, голод, темряву і власну духовну порожнечу! Це про нього можна сміливо сказати словами пророка Давида: «Невже не схаменуться всі ті лиходії, що поїдають мій народ, начебто хліб їли? Вони Господа не призивають, тим і дрижатимуть від страху, бо Бог – із родом справедливих. Над замислом убогого ви хочете сміятись, проте Господь – його притулок» (Пс. 14, 4–6).

Та попри непевність, тривогу, жалобу і журбу, ми, українці, святкуємо Різдво, як це робили наші предки з роду в рід, навіть перебуваючи під пануванням безбожного комуністичного режиму минулого століття. У криївках карпатських лісів, на засланнях чи потаємно по домівках вони запалювали різдвяну свічку на знак живої віри, на знак присутності між нами Христа-Спасителя. Коли довкола темрява, то світло, яким є новонароджений Господь, світить ще яскравіше! Він сам нас у цьому запевняє: «Я – світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме в темряві,

 а матиме світло життя» (Ів. 8, 12). Відтак робить кожного з нас носієм Божого світла: «Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 14. 16).

Світло Новонародженого в душі й тілі нашого народу освічує простір надії й незламності. Коли довкола нас темрява, хай те світло Різдва, що всередині нас, стане ще яскравішим! Замість нарікати на темряву – запалімо хоча б одну різдвяну свічечку! Коли відчуваємо холод – зігріймо хоча б одну людину добром власного серця, і нам разом стане тепло в Божій любові! Це різдвяне світло і тепло сьогодні поширюймо довкола себе.

Посеред ночі тривалої російської агресії ми, українці, нашим свідченням запалюємо непереможне світло Божої правди і любові. Прикладами такого світла є жертовне служіння наших захисників, жертовна праця волонтерів, медиків і капеланів, численні прояви солідарності, які ми виявляємо ближнім у потребі в щоденних обставинах цього воєнного лихоліття. А особливим знаком присутності Божого світла між нами є Центри стійкості та лікування ран війни, які споруджені зусиллями наших вірних та в яких знаходять духовну і гуманітарну підтримку найбільш вразливі соціальні групи нашого суспільства. Ці осередки, що зазвичай розміщені поряд із нашими громадами, нагадують затишне місце біля Вифлеєму, яке знайшов св. Йосиф для Марії та в якому Вона породила і сповила Дитя Ісуса.

У цих сучасних різдвяних яслах, де завдяки сяйву людської солідарності під час «блекаутів» є електроенергія і можна зігрітися, сьогодні лунає коляда! Там є місце для Бога, там є місце для кожної людини, яка може не тільки задовольнити свої дочасні потреби, а й оновити світильник власного серця, щоб відтак світити іншим «надією, до якої нас кличе Господь» (пор. Еф. 1, 18), бути носієм стійкості для втомлених.

Нині серце кожного віруючого українця стає гостинним Вифлеємом, де знаходить прихисток Ісус, який приходить до нас у постаті нашого ближнього в потребі. Саме в серцях синів і дочок нашого народу, які, перебуваючи на рідних землях чи на поселеннях, підносять руки в молитві до неба і простягають руку допомоги ближньому, кується спільна перемога України над сучасним Іродом, який заповзявся погубити наш народ. Проте ми з вірою в серці можемо співати пісню перемоги над Іродами всіх часів:

Благослови нас, Дитятко Боже,

Даруй нас нині любов’ю,

Хай і пекельна сила не зможе

Нас розділити з Тобою.

Благослови нас, ми ж Твої діти,

Христос родився, славіте! («На небі зірка»).

У цей радісний і світлий день Різдва Христового вітаю кожного з вас теплом Божої безнастанної присутності. Із глибокою вдячністю в серці вітаю наших військових, волонтерів, медиків, енергетиків і рятувальників. Уже котрий рік поспіль ви є носіями надії, невтомно захищаючи, підтримуючи та зберігаючи життя нашого багатостраждального люду.

Вітаю також наших учителів і вихователів, які з великою посвятою в умовах війни не тільки передають дітям знання, а й плекають у них відчуття стійкості, навчають їх бути людьми навіть у нелюдських обставинах. Усім, хто світить світлим серцем серед темряви і зігріває добром серед холоду війни й розрухи, висловлюю глибоку подяку.

Вітаю тих, хто зараз перебуває на лінії фронту, на окупованих територіях, у лікарнях. Особливо вітаю тих, хто втратив домівку, і тих, хто дав потребуючим притулок, чи в Україні, чи за кордоном, щоб вони відчули крихту домашнього затишку та різдвяної радості.

З Різдвом Христовим бажаю поспішити до тих, хто оплакує втрату загиблих і зниклих безвісти, хто чуває над пораненими в лікарнях.

Обіймаю тих, хто є далеко від рідної землі, батьків, які скучають за своїми дітьми, дружин, які чекають повернення з фронту своїх чоловіків, та дітей, які моляться, щоб тато якнайшвидше повернувся додому.

Від щирого серця уділяю всім вам батьківське благословення і бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року. Поки ми здатні світити й зігрівати одне одного різдвяним світлом, колядою та молитвою, ніяка темрява чи холоднеча нас ніколи не подолає!

Христос народився! Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця,

6 грудня 2024 року Божого