Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,

боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,

преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,

в Україні та на поселеннях у світі сущим

… І вона породила свого сина первородного,

сповила його та поклала в ясла,

бо не було їм місця в заїзді (Лк. 2, 7).

Христос народився! Славімо Його!

Дорогі в Христі!

 Різдво Христове непереможною силою світла і теплом Божої любові огортає нас! Сьогодні Син Божий народжується в людському тілі, беручи на себе всі досвіди людського життя: переживає вбогість, відкинутість і ворожнечу, холод зламаних людських стосунків і темряву людської ненависті й переслідування. Бог приходить саме туди, де «немає Йому місця», де людина викинула Його зі свого життєвого простору та горизонту власних мрій.

У різдвяну ніч духовна темрява, яку створила людина холодом власної байдужості та гріха, відступає перед Божим світлом із небес у Дитятку Ісусі, що спочиває в яслах на сіні. Під ангельський спів «Слава во вишніх Богу і на землі мир…» холод відчуження людини від Бога і ближнього перетворюється на тепло наближенням Бога до людини. Про це пророкує старозавітний пророк Ісая: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (9, 1).

Водночас наближення Бога до людини в Різдві Сина Божого дає початок справжньому зближенню людини з людиною, справжньому примиренню і миру, який із небес приходить до нас. У відповідь на Божу близькість, яка зігріває і рятує життя, пастушки кажуть один до одного: «Ходімо до Вифлеєму!» (пор. Лк. 2, 15). Вони разом ідуть, шукають і знаходять Йосифа, Марію й Дитятко, яке лежить у яслах. Побачивши Дитя у вертепі, як було їм сповіщено, вони виходять і радісно розповідають про це диво, яке пережили.

Опис цієї зустрічі дихає на нас теплом. Божественне Дитя є для нас, українців, світлом Божим серед воєнної темряви, теплом Божої близькості серед нелюдських відчужень сьогодення.

Цієї зими ворог хоче перетворити в Україні темряву і холод на зброю масового знищення, найдешевшу у світі! Щоночі повітряні атаки агресора методично нищать наші міста і сіла, домівки та їх життєво необхідну інфраструктуру, вбивають цивільних людей. Ворог прагне зробити з квітучої країни льодяну пустелю, експортуючи в Україну пустку власного Сибіру. Те, що він не може вкрасти, – безоглядно нищить; кого не здатний поневолити – убиває. Куди він заходить, там немає вже місця ні для кого – ні для Бога, ні для людини. Скільки зусиль він вкладає, щоб сіяти холод, голод, темряву і власну духовну порожнечу! Це про нього можна сміливо сказати словами пророка Давида: «Невже не схаменуться всі ті лиходії, що поїдають мій народ, начебто хліб їли? Вони Господа не призивають, тим і дрижатимуть від страху, бо Бог – із родом справедливих. Над замислом убогого ви хочете сміятись, проте Господь – його притулок» (Пс. 14, 4–6).

Та попри непевність, тривогу, жалобу і журбу, ми, українці, святкуємо Різдво, як це робили наші предки з роду в рід, навіть перебуваючи під пануванням безбожного комуністичного режиму минулого століття. У криївках карпатських лісів, на засланнях чи потаємно по домівках вони запалювали різдвяну свічку на знак живої віри, на знак присутності між нами Христа-Спасителя. Коли довкола темрява, то світло, яким є новонароджений Господь, світить ще яскравіше! Він сам нас у цьому запевняє: «Я – світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме в темряві,

 а матиме світло життя» (Ів. 8, 12). Відтак робить кожного з нас носієм Божого світла: «Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 14. 16).

Світло Новонародженого в душі й тілі нашого народу освічує простір надії й незламності. Коли довкола нас темрява, хай те світло Різдва, що всередині нас, стане ще яскравішим! Замість нарікати на темряву – запалімо хоча б одну різдвяну свічечку! Коли відчуваємо холод – зігріймо хоча б одну людину добром власного серця, і нам разом стане тепло в Божій любові! Це різдвяне світло і тепло сьогодні поширюймо довкола себе.

Посеред ночі тривалої російської агресії ми, українці, нашим свідченням запалюємо непереможне світло Божої правди і любові. Прикладами такого світла є жертовне служіння наших захисників, жертовна праця волонтерів, медиків і капеланів, численні прояви солідарності, які ми виявляємо ближнім у потребі в щоденних обставинах цього воєнного лихоліття. А особливим знаком присутності Божого світла між нами є Центри стійкості та лікування ран війни, які споруджені зусиллями наших вірних та в яких знаходять духовну і гуманітарну підтримку найбільш вразливі соціальні групи нашого суспільства. Ці осередки, що зазвичай розміщені поряд із нашими громадами, нагадують затишне місце біля Вифлеєму, яке знайшов св. Йосиф для Марії та в якому Вона породила і сповила Дитя Ісуса.

У цих сучасних різдвяних яслах, де завдяки сяйву людської солідарності під час «блекаутів» є електроенергія і можна зігрітися, сьогодні лунає коляда! Там є місце для Бога, там є місце для кожної людини, яка може не тільки задовольнити свої дочасні потреби, а й оновити світильник власного серця, щоб відтак світити іншим «надією, до якої нас кличе Господь» (пор. Еф. 1, 18), бути носієм стійкості для втомлених.

Нині серце кожного віруючого українця стає гостинним Вифлеємом, де знаходить прихисток Ісус, який приходить до нас у постаті нашого ближнього в потребі. Саме в серцях синів і дочок нашого народу, які, перебуваючи на рідних землях чи на поселеннях, підносять руки в молитві до неба і простягають руку допомоги ближньому, кується спільна перемога України над сучасним Іродом, який заповзявся погубити наш народ. Проте ми з вірою в серці можемо співати пісню перемоги над Іродами всіх часів:

Благослови нас, Дитятко Боже,

Даруй нас нині любов’ю,

Хай і пекельна сила не зможе

Нас розділити з Тобою.

Благослови нас, ми ж Твої діти,

Христос родився, славіте! («На небі зірка»).

У цей радісний і світлий день Різдва Христового вітаю кожного з вас теплом Божої безнастанної присутності. Із глибокою вдячністю в серці вітаю наших військових, волонтерів, медиків, енергетиків і рятувальників. Уже котрий рік поспіль ви є носіями надії, невтомно захищаючи, підтримуючи та зберігаючи життя нашого багатостраждального люду.

Вітаю також наших учителів і вихователів, які з великою посвятою в умовах війни не тільки передають дітям знання, а й плекають у них відчуття стійкості, навчають їх бути людьми навіть у нелюдських обставинах. Усім, хто світить світлим серцем серед темряви і зігріває добром серед холоду війни й розрухи, висловлюю глибоку подяку.

Вітаю тих, хто зараз перебуває на лінії фронту, на окупованих територіях, у лікарнях. Особливо вітаю тих, хто втратив домівку, і тих, хто дав потребуючим притулок, чи в Україні, чи за кордоном, щоб вони відчули крихту домашнього затишку та різдвяної радості.

З Різдвом Христовим бажаю поспішити до тих, хто оплакує втрату загиблих і зниклих безвісти, хто чуває над пораненими в лікарнях.

Обіймаю тих, хто є далеко від рідної землі, батьків, які скучають за своїми дітьми, дружин, які чекають повернення з фронту своїх чоловіків, та дітей, які моляться, щоб тато якнайшвидше повернувся додому.

Від щирого серця уділяю всім вам батьківське благословення і бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року. Поки ми здатні світити й зігрівати одне одного різдвяним світлом, колядою та молитвою, ніяка темрява чи холоднеча нас ніколи не подолає!

Христос народився! Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця,

6 грудня 2024 року Божого

 «ІСУС ХРИСТОС – НАША НАДІЯ» (І Тим. 1, 1)

Послання Блаженнішого Святослава, Глави й Отця УГКЦ,
до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі
з нагоди Ювілейного 2025 року Божого

Високопреосвященним та преосвященним архиєпископам і митрополитам,
боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,
преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,
в Україні та на поселеннях у світі сущим

Нехай же Бог надії сповнить вас усякою радістю та миром у вірі,
 щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого (Рим. 15, 13).

Дорогі в Христі!

Вступ

1. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі»[1]. Саме про це твердить Господь, закликаючи: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Так Він неначе каже: наблизьтеся до надії, яка є в Мені, і ви знайдете спочинок від утоми і страху.
2. То ж не дивно, що саме християнська чеснота надії є наскрізною ниткою послання, яким папа Римський Франциск проголосив 2025 рік ювілейним. Він запросив до участі в ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, а й Східні Католицькі Церкви. Зокрема, Святіший Отець пише: «Особливо я хотів би запросити до цієї прощі вірних Східних Церков, найперше тих, які вже перебувають у повному сопричасті з Наступником Петра. Вони, які так багато страждали, часто аж до смерті, за свою вірність Христові та Церкві повинні відчувати себе особливо бажаними в Римі, який є Матір’ю і для них і в якому зберігається так багато спогадів про їхню присутність… Для них надія на любов Церкви, яка не покине їх, але піде за ними, хоч би куди вони потрапили, робить знамення Ювілею ще потужнішим»[2].
3. Відповідаючи на цей заклик папи Франциска, запрошую духовенство, монашество та мирян нашої Української Греко-Католицької Церкви ознаменувати цей Ювілейний 2025 рік Божий чеснотою християнської надії, яка є ніби якорем, що утверджує у вірі у воскреслого Христа нас, люд Божий, який крізь різні виклики і випробування третього тисячоліття паломничає в кораблі Вселенської Церкви до Божого Царства. Зростання в чесноті надії допомагає людині бачити присутність Бога кожної миті життя у світі, який її оточує. Проживімо 2025 рік Божий у дусі біблійних і церковних традицій відзначення ювілею, пам’ятаючи про вірність Бога, яку Він упродовж історії спасіння завжди виявляв до тих, хто вірує в Нього та дотримується Його заповітів. Уповання на Бога, покладання на Його опіку і турботливість допомагає нам долати різні труднощі та випробування.

Старозавітний ювілей – провіщення справжньої надії

• Надія Божого люду на силу Божу, на те, що Господь завжди буде зі своїм народом, певність у тому, що Бог Ізраїлю є вірним своїм обітницям та союзові, який Він уклав зі своїми людьми – це наскрізна нитка Священного Писання. У Старому Завіті Бог поступово розкривав свій задум спасіння людини, не даючи їй загинути після гріхопадіння і даруючи їй надію на майбутнє відкуплення та відновлення стосунків із Ним.  Одним із найяскравіших старозавітних епізодів, які виявляють піклування Бога про своє створіння, є розповідь про встановлення ювілейного року, уміщена в книзі Левіт (25 глава).
• Із цієї книги дізнаємося, що ювілей символізував Божу турботу про свій народ і наголошував на необхідності милосердя та співчуття до інших, пригадуючи людині, що її ставлення до ближнього має відображати ставлення Бога до неї. Ювілейний рік був також часом відпочинку для землі, що було нагадуванням про те, що вся земля належить Богові, а люди є лише її тимчасовими управителями: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1). Принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, – час подяки Господу та втішання Його дарами.
• Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя – не має майбутнього. Цей Божий замисел милосердя здійснюється через служіння Слуги Господнього, про що, зокрема, пише пророк Ісая: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на Нього дух Мій: Він сповістить народам правду» (Іс. 42, 1–2).

Ісус Христос – сповнення надії

• У Новому Завіті своєю місією Ісус Христос сповнює старозавітний ювілей. У своїй першій прилюдній проповіді Він проголошує: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18–19). Божий Помазаник посланий на те, щоб «принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголоситирік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених» (Іс. 61, 1–2). «Відкуплення» і «визволення» вчинив Господь для старозавітного вибраного народу, вивівши його з єгипетського рабства. «Відкуплення» Його кров’ю і «визволення» з рабства гріха вчинив Господь Ісус Христос для нас «згідно з багатством Його благодаті» (Еф. 1, 7).
• Христос, здійснюючи пророцтво Ісаї про «рік Господній сприятливий» (пор. 61, 1 – 3. 7), проголошує присутність Царства Божого серед свого народу. Саме Він – Господь, присутній серед своїх людей – творить простір того Царства, яке виявляється через цілу низку так званих месіанських знаків: Він зцілює хворих, відновлює справедливість, звільняє людей від гріха в Пасхальному таїнстві і проголошує Царство Боже, даруючи таким чином всьому людству надію на справжнє визволення. Христос неодноразово підкреслює визвольну силу своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Ів. 8, 36). Ця свобода, яку Він дарує, є основою нашої надії навіть у найважчі часи. Благовість воскреслого Господа є посланням надії на остаточне визволення людини, яке повертає християнина у світ не для того, щоб підкоритися його законам, а щоб відкрити йому нові, досконаліші й нескінченні перспективи.

Христова Церква несе надію

• Після Христового вознесіння Його спасенну місію продовжує Церква. Вже перші Христові учні й апостоли не тільки жили надією на справжнє визволення та вічне життя в Царстві Божому, а й передавали цю надію іншим. Апостол Петро особливо наголошує, що не потрібно втрачати надії, «навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних досвідах» (І Пт. 1, 6), бо ці випробування ведуть до зміцнення віри. Апостол Павло представляє надію як фундаментальну основу нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25), підкреслюючи, що це невід’ємна складова діла спасіння. Він повчає, що ця християнська чеснота не є плодом людських зусиль чи позитивного мислення, а Божим даром, тому «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Надія виходить за межі звичайного оптимізму, вимагає глибокої віри та стійкості, здатності триматися за Божі обітниці навіть тоді, коли їх здійснення ще не видно.
• Якщо чеснота надії тісно пов’язана з вірою, то гріх невірства, очевидно, ґрунтується на безнадії. Знаємо з книги Буття, що гріх у своїй первісній формі – це бажання людини бути як Бог (пор. 3, 4–5). Наслідками цього гріха стали: безнадія, байдужа підлеглість, інертність. Звідси виникають тривога і розчарування, які наповнюють все живе насінням байдужості та страху. Святий Іван Золотоустий повчає: «Диявол тому й насилає на нас думки зневіри, щоб знищити в нас надію на Бога, – цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника в дорозі, що веде до неба, це спасіння душ, що загибають, бо ми, – каже апостол, – надією спаслися (Рим. 8, 24). Вона немов міцний ланцюг, опущений з неба, який підтримує наші душі, мало-помалу піднімаючи на висоту тих, що її сильно тримається, і підносячи нас понад бурі житейського зла»[3]. Тому таким важливим є Святе Таїнство Покаяння як шлях до духовного відновлення і примирення з Богом, Христовою Церквою, благодатний звʼязок з якою розриває гріх.
• Книга Одкровення Івана Богослова постає перед нами як потужне джерело надії для християн, які переживають труднощі. У ній Бог представлений як Вседержитель, який контролює хід історії і матиме останнє слово в драмі людства. Образи нового неба і нової землі (пор. 21, 1–4) дають непохитну надію на остаточне відновлення всього творіння, адже Бог «витре кожну сльозу з очей їхніх» (21, 4), приносячи втіху і надію тим, хто страждає. Преподобний Беда (†735) писав: «Оскільки п’ятдесятий рік у Законі ювілейний… цим числом позначається сам спокій вищого світу, коли, як каже апостол, при останній сурмі труби мертві повстануть і ми змінимося на славу: тоді припиняться труди цього віку і тяжкі борги за всі гріхи будуть скасовані. Тоді весь народ обраний у єдиному спогляданні Божественного відвідування зрадіє, виконуючи цей жаданий наказ Господа і Спасителя нашого: “Вгамуйтесь і пізнайте, що Я – Бог…”» (Пс. 46, 11)[4].

Українська помісна Церква – символ надії для народу

1.  «Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви»[5]. Так, коли сповнився час, Син Божий «воплотився» і в історії нашого народу через Володимирове хрещення у 988 році. Роздумуючи над цією подією, святий папа Іван Павло ІІ писав: «…всемогутній Бог, Владика Всесвіту і Господь історії всіх народів, обняв своєю нескінченною любов’ю народ Київської Русі і привів його до світла Євангелія Його Сина Ісуса Христа, Спасителя світу»[6]. З прийняттям християнства з’явилася надія на духовне оновлення і преображення всього нашого народу, про що влучно висловився Київський митрополит Іларіон: «І вже не ідолослужителями звемося, а християнами; не позбавленими надії, а з надією на життя вічне»[7].
2. Через Володимирове хрещення Бог запросив наш народ вийти назустріч Його визвольній благодаті, «озброївшись» вірою, надією та любов’ю. Він закликає нас «вирівнювати стежки Господні» (Лк. 3, 4), тобто діяти, а не просто чекати на диво, адже людина – Його співтворець і помічник (пор. І Кор. 3, 9). Християнська надія спонукає нас до активної співпраці з Богом, до поєднання наших зусиль із Божою благодаттю, яка «діє там, де є особиста згода людини»[8]. А «взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії… Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння»[9]. Наші предки добре розуміли важливу роль Матері Божої в історії спасіння і плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а згодом наші церковні й державні мужі неодноразово поновлювали цю посвяту. І так, будучи «надією безнадійних», Богородиця-Оранта століттями провадить наш народ, опікується ним і молиться за нього, допомагаючи йому долати різноманітні випробування.
3. Однією з наших характерних рис, якими українська помісна церковна традиція завдячує кирило-методіївському спадку, є відкритість до єдності та діалогу, здатність шукати шляхи примирення та взаєморозуміння, вміння долати протиріччя між західними та східними духовними центрами. Це продемонстрували ієрархи Київської Церкви через Берестейську церковну унію (1596), запровадивши на наших землях рішення Флорентійського Собору (1439), щоб відновити церковну єдність. Ця подія є свідченням глибокої мудрості та далекоглядності наших предків, які розуміли важливість духовної єдності для підтримання живої надії. Відновивши ідеал єдності Христової Церкви і перебуваючи в сопричасті з Римським Апостольським престолом, УГКЦ залишається спадкоємицею київської церковної традиції, зберігаючи і плекаючи духовність, богослов’я, канонічний порядок і богослужбовий обряд Візантії. Патріарх Любомир зазначав: «Історія береже цілу низку випадків, коли Церква Києва виразно засвідчила усвідомлення нею нероздільності Христового хітону. Ми віримо, що це усвідомлення живе й до сьогодні, служачи джерелом надії»[10].
4. Упродовж століть, особливо в часи російської імперського та комуністичного панування, наша Церква зазнавала численних переслідувань і випробувань. Ворожі сили, прагнучи знищити ідентичність нашого народу, вдавалися до різних методів, серед яких було намагання знищити УГКЦ шляхом насильного переведення її вірних на російське православʼя. Цими сумними моментами нашої церковної історії є насильницькі акції на Поділлі (1770 та 1794–1796 рр.), на Правобережжі (1839 р.), на Холмщині й Підляшші (1875 р.), на Галичині (під час Першої світової війни і 1939 р.). У памʼяті наших сучасників зовсім живими залишаються наслідки Львівського псевдособору 1946 року, яким УГКЦ була загнана в підпілля і майже пів століття жила в умовах переслідування, як ранні християни в період катакомб. Вірність нашого духовенства, монашества і мирян, які ризикували життям, щоб зберегти вірність Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21), є свідченням глибокої надії та довіри до Бога. Ця стійкість дозволила зберегти віру та церковні структури і навіть у найважчі часи переслідувань надихала вірних на відповідальну місію християнського свідчення. Минуле нашого народу, сповнене постійних випробувань і боротьби за свободу, переконує нас у Божій вірності та Його постійній допомозі та неодмінному захисті, які Він запевнив через пророка Ісаю: «Не бійся, бо Я з тобою! Не тривожся, бо Я – Бог твій! Я додам тобі сили, Я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею Моєю» (Іс. 41, 10). Ці слова надихають навіть у найтемніші часи, коли здається, що надії немає.
5. Господь промовляв через пророка Єремію: «Я знову тебе відбудую, і будеш відновлена, ізраїльська дівице. Знову хизуватимешся бубнами своїми й виступатимеш у веселім хороводі» (Єр. 31, 4). Ці слова можемо застосувати і до нашої Церкви, яка, вийшовши з вимушеного підпілля наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, стала символом відродження всього українського суспільства. Розвиток наших церковних структур та освітніх закладів в наступні роки нагадує відбудову Єрусалиму після вавилонського полону: «Бачите, в яких ми злиднях, як Єрусалим зруйнований та як брами його спалені вогнем. Нумо ж, відбудуймо єрусалимський мур, щоб не бути нам більш посміховищем» (Неєм. 2, 17).
6. Важливою віхою в історії Української Греко-Католицької Церкви стало 21 серпня 2005 року, день повернення осідку її Глави до Києва, колиски Володимирового хрещення Русі-України, де наша Церква зародилася і звідки так наполегливо століттями намагався витіснити її чужинець. Ця подія відображає відновлення історичної справедливості та її прагнення служити всій Україні. Вона стала ще одним яскравим символом відродження та надії для українського народу, демонструючи здатність Церкви адаптуватися до нових реалій та відповідати на виклики часу, залишаючись вірною своїй духовній місії.
7. Історія Христової Церкви в Україні є яскравим прикладом незламності духу та невгасимої надії нашого народу. Прямуючи крізь століття випробувань і перешкод до свого есхатологічного сповнення, вона незмінно залишалася надійною опорою своїх синів і дочок. Коріння віри українського народу сягає глибоко в нашу історію, формуючи і живлячи його унікальну духовну та культурну спадщину. Христова Церква стала невід’ємною частиною української ідентичності, формуючи світогляд, культуру та традиції народу, надихаючи на збереження та розвиток духовних цінностей, скріплюючи віру в краще майбутнє. Цього ювілейного року ми особливо гостро відчуваємо зв’язок з нашим минулим і його значення для нашого майбутнього. Спадщина Володимира Великого, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона, священномученика Йосафата Кунцевича та інших святих, мучеників, ісповідників і праведників українського народу нагадує нам, що надія – це не просто почуття, а дієва сила, яка спонукає нас до творення, єднання та невпинного руху вперед. Сьогодні, у часи випробувань і викликів війни, ми можемо черпати силу та натхнення з цього багатого духовного спадку. Віра, єдність і невгасима надія, закладені нашими великими предками, залишаються тими опорами, на яких тримається українська нація, які допомагають нам долати труднощі та будувати майбутнє, гідне нашої славної історії. Спираючись на цей досвід, ми можемо бути свідками надії для всіх народів, які прагнуть миру та справедливості. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн – бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги.

Чеснота надії – сила християнського життя

1. Наша християнська надія не є марною, а ґрунтується на вірі в Бога, який протягом історії неодноразово визволяв свій народ і відновлював справедливість. Сьогодні, коли ми потерпаємо від жахіть російської збройної агресії, маємо черпати силу та надію із численних уроків історії спасіння та нашої національної історії, які нагадують нам, що Бог ніколи не покидає свого народу і що після випробувань завжди настає відновлення та відродження. Тому прислухаймося до слів псалмоспівця: «Хай скаже дім Ізраїля: “Милість його повіки!”… Із тісноти я візвав до Господа, – Господь відповів мені і визволив» (Пс. 118, 2. 5). Нас підбадьорює також пророк Ісая: «Не бійся, бо Я тебе викупив, прикликав тебе твоїм ім’ям, ти – Мій! Чи через води йтимеш, Я з тобою, чи крізь ріки, – тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, – не попечешся, і полум’я тебе не обпалить» (Іс. 43, 1–2). Ці слова і сьогодні звучать для нас як джерело підтримки та наснаги, обіцяючи нам опіку і захист Господа Бога.
2. Християнська надія – чеснота та риса віруючої людини. Саме віра в Бога, як повна відкритість людської істоти всепереможній силі воскреслого Спасителя, народжує християнську надію. Віруюча особа переживає нове створення і нове народження у Святих Таїнствах Хрещення та Миропомазання і стає новим створіння у Христі, як навчає апостол Павло: «Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння. Старе минуло, настало нове» (ІІ Кор. 5, 17). У цьому таїнстві Отець Небесний через пасхальне таїнство свого Сина силою і діянням Святого Духа вкладає в нутро кожного охрещеного зародок вічного життя, життя Воскреслого. Про цей зародок апостол Петро навчає як про нову красу людини, заховану всередині людського серця (пор. 3, 3–4). Він [зародок вічного життя] не є нерухомим чи мертвим скарбом, який ми покликані лише зберігати. Цілком ні! Християнське життя у вірі є розвитком і щоденним зростанням у цьому новому житті, яке ніхто в нас не зможе відібрати. Тож християнська віра в Бога породжує надію на воскресіння і життя вічне, яка звершується в любові. Ось чому чеснота надії є силою християнського життя, внутрішнім джерелом незламності та стійкості, яке дає нам змогу перетривати всі переслідування і терпіння та осягнути нашу остаточну мету – вічне життя в Бозі[11].
3. Змістом християнської надії є очікування повноти Царства Небесного, вже дарованого людині тут, серед життя дочасного. Увесь парадокс цієї надії полягає в тому, що ми очікуємо сповнення, остаточного вияву того, що вже маємо в зародку. Ми надіємося на воскресіння і життя вічне, будучи його причасниками впродовж земного життя. Про це навчає апостол Павло: «А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте прогорішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з’явиться, тоді й ви з Ним з’явитесь у славі»(Кол. 3. 1–4). Посідання дару воскресіння і життя вічного, який ми отримуємо у Святих Таїнствах Церкви, виявляє непорушну певність християнської надії, яка обов’язково сповниться в житті майбутнього віку. Оце дійсне причастя і передсмак того, на прихід чого в повноті в майбутньому ми надіємося, відрізняє чесноту надії від звичайного людського почуття надії. Останнє веде нас до сподівання на щось непевне, до очікування на сумнівне й таке, що не завжди можливе до здійснення. Натомість християнська надія – завжди певна. Апостол запевняє усіх нас: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний»(Рим. 5, 5–8).
4. Сила християнської надії, яку ми отримали від батьків, була для нас джерелом повсякчасного відродження та невмирущості нашої Церкви й рідного народу. Цю силу ми отримали як дар Хрещення рівноапостольного князя Володимира. Наш Хреститель вклав у саме серце свого народу такий скарб, який став вічним спадком українського Божого народу – Київської Церкви. На цей спадок вказував папа Римський Венедикт VI у своїй енцикліці «Spe Salvi» («Спасенні надією»), розкриваючи сенс спасенної надії за допомогою уривка з Послання апостола Павла до євреїв: «Згадайте перші дні, коли ви, тільки що просвітлені, перенесли терпляче таку велику боротьбу страждань: ви були чи то самі виставлені прилюдно на зневаги та на знущання, чи то ставши спільниками тих, що того зазнали. Ви бо й разом із в’язнями страждали і грабунок вашого майна ви з радістю приймали, знаючи, що маєте багатство краще і постійне»(10. 32–34). Святіший Отець наголошує, що віра дає людині це краще і постійне багатство, яке є не зовнішнім, а внутрішнім, бо міститься всередині її істоти. Цей скарб слугує людині за опору, яка є сильнішою і надійнішою за матеріальні доходи чи земні достатки. Ось чому ранні християни навіть із радістю приймали втрату свого майна, бо їхнього справжнього скарбу неможливо було в них забрати. Така сила християнської надії народжує новий вид свободи: «Виникає нова свобода щодо основи та опори власного життя, яка єдина може забезпечити його справжній сенс. Ця нова свобода – усвідомлення дарованого нам нового наповнення (субстанції) змісту наших учинків – явила себе не тільки в мучеництві, у якому люди протиставляли себе всесиллю ідеології і політичних інститутів та своєю смертю оновлювали світ. Вона явила себе передусім у великих подвигах самозречення, починаючи з ченців старовини… і до людей нашого часу, які в сучасних чернечих інститутах з любові до Христа покинули все, щоб нести людям віру і любов Христа, допомагати тим, хто терпить тілом і душею»[12].
5. У нашій сучасній історії християнська надія виявляє себе в новий, часом навіть героїчний спосіб. Ми є свідками християнської надії, коли бачимо наших новітніх героїв, які в ім’я любові до Бога і Батьківщини щодня йдуть на смерть, – надія тоді має обличчя воїна. Коли бачимо наших лікарів і парамедиків, які не втомлюються щодня лікувати рани нашого народу, хоча знають, що війна завтра може спричинити нові, –  надія тут має обличчя медика. Коли бачимо енергетиків і рятувальників, які щодня розбирають завали та працюють, щоб відновити інфраструктуру наших міст і сіл, хоча знають, що завтра, можливо, новий ракетний удар знищить їх працю, – у цьому разі надія приймає їхнє обличчя. Надія приймає обличчя й нашої молоді, яка посеред війни вміє любити, творити нові сім’ї та народжувати дітей, хоча усвідомлює, що належить до покоління, яке частіше буває на похоронах своїх однолітків, ніж на весіллях. Християнська надія є секретом стійкості й непереможності нашого народу, який серед війни вміє ціною власного життя захищати свободу, мріяти про краще майбутнє і будувати вже сьогодні кращий світ для своїх дітей. І джерелом цієї надії є воскреслий Христос, який у цьому царстві смерті вказує нам на джерело вічного життя, яке пульсує в нас.
6. В умовах теперішньої російської агресії, коли багато хто з нас позбувся домівки, утратив близьких або змушений жити під окупацією, набирають особливого значення слова апостола Павла: «Ісус Христос – наша надія» (пор. I Тим. 1, 1). Християнська надія випереджує страждання чи навіть смерть очікуванням славної участі у Господньому воскресінні: людина вже живе в надії на Христа, який воскрешає померлих. Він є нашою надією, бо Його Пасха не стоїть перед нами як мета, яку ще треба досягти, а залучає нас як подія, що звершується вже сьогодні в нашому житті та нашій історії. На жертві свого Сина Господь вибудував новий порядок для світу: «От, нове творю все» (Одкр. 21, 5). Ми можемо сподіватися, що на жертві нинішніх поколінь українців постане з волі Божої нова Україна, – постане як плід наших спільних зусиль і як звершення нашої надії. Це наше сподівання підживлюють слова пророка, сказані у Старому Завіті: «Так говорить Господь: … і позбираю їх звідусіль, і приведу їх у їхню землю. Я зроблю з них один народ на Моїй землі… Вони не будуть більш себе сквернити бовванами своїми, гидотами своїми, і всіма гріхами своїми. Я їх вирятую від усіх їхніх відступств, якими вони грішили, і очищу їх і вони будуть моїм народом, а Я – їхнім Богом… там будуть жити вони та їхні діти й діти дітей їх… Я зроблю з ними союз миру; це буде союз вічний з ними. Я їх намножу й поставлю Мою святиню серед них навіки. Житло Моє буде посеред них, і буду Я їхнім Богом, а вони будуть Моїм народом» (Єз. 37. 21–27).

Ювілей-2025 – нагода для скріплення нашої надії у Господі

• Ювілейний рік – це для кожного з нас особлива нагода для відновлення стосунків із Богом, примирення з ближніми та самим собою. Ми відновлюємо звʼязок із Богом через покаяння та посилену молитву. «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам», –заохочує наш Спаситель (Мт. 7, 7). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Праведний митрополит Андрей наголошував родинам: «Ваша домівка є першою і найважливішою школою, де ваші діти мають навчитися любити Бога і людей. Якою буде та школа, таким буде й навчання»[13]. Важливою є не тільки особиста, а спільнотна молитва. Треба по-християнськи виховувати дітей, створювати в сім’ї особливу атмосферу спільної молитви, як до цього закликає наш Синод: «Моліться разом перед святими іконами, святкуйте неділі і свята, беручи участь зі своїми дітьми в парафіяльній Божественній Літургії»[14].
• Особливою молитовною практикою, корисною для поглиблення стосунків із Богом, є читання і роздуми над Святим Письмом. Тому актуальним залишається заклик Синоду УГКЦ до вірних нашої Церкви «щоденно читати Боже Слово і роздумувати над ним у парафіяльних спільнотах біблійного апостоляту»[15]. Памʼятаймо, що «Боже Слово завжди веде до причастя Святих Таїнств і сповнюється в Літургії Христової Церкви»[16]. Тому читати і роздумувати над Словом Божим треба разом Церквою і в Церкві, тобто у дусі повчань Святих Отців та в контексті літургійної спадщини.
• Ювілейний рік також творить для нас особливі можливості відновлення звʼязків із ближніми. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте законХриста», – закликає Апостол народів (Гал. 6, 2). Коли вірні збираються разом, діляться болем і турботами, допомагають одне одному молитвою та словами розради, це укріплює віру і відчуття надії. Спільнота Христова, по суті, є мережею любові та служіння, про що гарно свідчить книга Діяння святих апостолів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Тому наш Синод повчає: «Як добре, коли є співпраця і солідарність! Ця мережа душ протягом тисячоліть обіймала знедолених, гоїла рани, долала прірви між людьми, підносила тих, хто перебував внизу соціальної драбини, і продовжує це робити донині»[17]. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа.
• Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність. У служінні ближньому через добрі вчинки людина «повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до любові»[18]. Християнську любов характеризує її конкретність. Як конкретним є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і переживаннями, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого й ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35–36)[19]. Сьогодні кожен українець в Україні та поза її межами має відчути обов’язок жертовно служити пораненим воїнам та сім’ям, які втратили рідних на війні. Ми повинні пам’ятати про тих, хто повернувся з війни і переживає труднощі адаптації до мирного життя, особливо про поранених. Хай наші парафіяльні спільноти стануть місцем, де вони можуть знайти розуміння, допомогу та дружнє середовище. Тільки в єдності та солідарності ми можемо подолати труднощі й стати міцнішими.

Закінчення

• Дорогі брати і сестри! Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) – це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін. Це віра в те, що Бог може перетворити страждання на відродження. Це здатність бачити за межами цього світу, за рамками болю і смутку, з якими ми зіштовхуємося сьогодні. Це впевненість у тому, що Христос воскрес і з Ним відродиться кожен, хто покладає на Нього свої сподівання.
• Хоч ювілейний рік був встановлений для ізраїльського народу, його принципи перейняла Христова Церква, адже, за словами апостола Павло, все, що «було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас Письмо навчає» (Рим. 15, 4). Ювілейний 2025 рік надії – це  ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Це особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх.
• Хай цей ювілейний рік стане для нас часом оновлення нашої віри, зміцнення нашої надії та поглиблення нашої любові до Бога і ближніх. Хай він стане для нас часом серйозних роздумів, зважених рішень і благословенних дій. Хай він принесе довгоочікуваний мир на нашу землю та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові. У цей рік не просто мріймо про краще, а й діймо з любов’ю, підтримуймо тих, хто поруч, живімо в надії та з вірою в те, що з Богом усе можливо. Благословення Господнє хай буде з усіма вами, а Пресвята Богородиця хай і надалі покриває своїм омофором нашу землю та весь наш народ. Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день Святих мучеників Євстратія, Авксентія, Євгенія, Мардарія й Ореста та

Святої мучениці Лукії, діви,

13 грудня 2024 року Божого

---

[1] Сповідь,I, 1.

[2] Булла «Spes non confundit»(«Надія не засоромить»), 5.

[3] До упалого Теодора,ІІ.

[4] Гомілії на Євангелії 2, 17.

[5] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», 301.

[6] Великий дар Хрещення, 1.

[7] Слово про закон і благодать // Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX–XV століть. – Т. 1. –  Київ, 2002. – С. 291.

[8] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», 745.

[9] Там само, 746.

[10] Слово Блаженнішого Любомира, митрополита Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви, з нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах», 13 квітня 2004 року.

[11] Пор. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», 840.

[12] Енцикліка «Spe Salvi» («Спасенні надією»), 8.

[13] Християнська родина, 13.

[14] Послання Синоду Єпископів УГКЦ до духовенства, монашества і мирян «Боже Слово і катехизація», 12 грудня 2018 року.

[15] Послання Синоду Єпископів УГКЦ «Євангеліє – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1, 16), 24 липня 2024 року.

[16] Там само.

[17] Посинодальне послання Синоду Єпископів УГКЦ «Надія, до якої нас кличе Господь», 2021 рік, 3.

[18] Там само, 5.

[19] Пор. там само.

9 травня 2024 року буллою «Надія не засоромить» папа Римський Франциск проголосив Звичайний Ювілей 2025 року і подав загальні вказівки щодо його проведення. Ювілей розпочнеться на рівні всієї Церкви 24 грудня 2024 року богослужбовим обрядом відкриття Святих Дверей в базиліці Святого Петра у Ватикані, а завершиться зачиненням Святих Дверей у згаданій базиліці 6 січня 2026 року, на свято Богоявлення Господнього.
Для відзначення Ювілейного року в УГКЦ (в Україні і на поселеннях) передбачені різноманітні заходи та ініціативи на Архиєпархіальному, Єпархіальному та Екзархальному рівнях.
У неділю, 29 грудня 2024 року Божого, у катедральних, а також окремо визначених храмах Єпархії відбудеться урочисте відкриття Ювілейного року за спеціальним богослужбовим обрядом.
У нашій, Кам’янець-Подільській Єпархії, єпископським декретом з нагоди Ювілейного 2025 року Божого проголошені наступні відпустові храми у яких можна отримати повні ювілейні відпусти:
Катедральний храм Різдва Пресвятої Богородиці у місті Хмельницькому, Храм Пресвятої Трійці у місті Кам’янець-Подільському, Храм святих мучеників Бориса і Гліба у місті Шепетівка.
Усі паломники, які в цих храмах дотримаються всіх умов щодо відпусту (приступлять до Святого Таїнства Покаяння, візьмуть участь у Святій Літургії, прийнявши Пресвяту Євхаристію, помоляться в наміренні Святішого Отця), з 29 грудня 2024 до 28 грудня 2025 року отримають повний Ювілейний відпуст.
Преосвященний владика Іван закликає всіх вірних нашої Єпархії взяти діяльну участь у відзначенні Ювілейного 2025 Року Божого відповідно до плану заходів та ініціатив, оприлюднених Ювілейним Комітетом нашої Церкви, проживаючи його як час відновлення в живій вірі, зростання в жертовній любові і зміцненні непорушної надії на щедрі Божі благодаті для нашого боголюбивого українського народу, процвітання Української Греко-Католицької Церкви та розвиток нашої Єпархії.

Про Ювілейний рік

На 2025 рік, за усталеною понад 700-річною традицією Католицької Церкви, припадає ювілей — особливий рік, під час якого Римський архиєрей надає вірним, за виконання певних умов, повний відпуст гріхів. Цей Ювілейний 2025 рік Папа Римський присвятив чесноті надії, яка, за апостолом Павлом, «не засоромить» (Рим. 5, 5).

Святкування ювілейного року закорінене ще у старозавітному Законі, згідно з яким раби могли одержати свободу (пор.: Лев. 25, 39–43), а закладена земля — повернутися її колишнім власникам (пор.: Лев. 25, 10). Звідси й семантика слова «ювілей» — від староєврейського «יוֹבֵל», [yo-bale’], що співзвучне зі словом, яке позначало звук тваринного рогу, що ним оголошувався початок цього святого часу.

Читайте також:
Біблійно-богословське значення ювілейного року

У Католицькій Церкві ювілейний рік відзначають із 1300 року, за ініціативи Папи Римського Боніфація VIII. Початково його святкування повинно було відбуватися раз на 100 років, але згодом традиція відзначення ювілею скорочувалася до 50, 33, аж поки папа Павло ІІ 1457 року не утвердив 25 років. Така хронологія святкування збереглася і донині (якщо не враховувати «позачергові» ювілейні роки, наприклад 2016 рік).

Читайте також:
Коротко про ювілейний рік

8 грудня на парафії Святого Миколая м. Хмельницького відбулася урочиста подія — святкування храмового свята і освячення нового престолу, проскомидійника і тетраподу. Святкові моління очолив владика Іван Кулик разом з адміністратором храму отцем Анатолієм Венгером та інших священнослужителів. На святкові Богослужіння чисельно зібралася парафіяльна спільнота, молодь, діти й духовенство.

Преосвященний владика Іван разом з священнослужителями звершив Чин освячення новоспорудженого престолу, проскомидійника і тетраподу.

Під час Літургії Архиєрей звернувся до вірних словами проповіді:” У Євангелії читаємо, що Ісус Христос прийшов на Землю саме для того щоб послужити, щоб подарувати людині те, що необхідне для спасіння. І сьогодні, святкуючи празник святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця, Господь через нього також виявляв свою близькість, любов і милосердя до людей. Цей святий жив у IV столітті, але пам’ять праведника є відома аж до тепер, по всьому світі. Дивлячись на життя святого Миколая, на його служіння, бачимо і наше християнське покликання — уподібнюватися до Бога.

Ім’я Миколай з грецької мови означає “народ перемагає”. Тому просімо у Миколая заступництва для всього нашого українського народу, щоб через його молитви Господь дарував нам Своє Благословення.”

Після Літургії Владика Іван подякував адмінісьратору храму о. Анатолію за служіння, а також усім присутнім за спільну молитву і любов до Бога, до спільноти, тощо. Відтак відбулося освячення води і Архиєрейське Благословення.

12 жовтня у м. Хмельницький в катедральному храмі Різдва Богородиці відбувся єпархіальний з’їзд катехитів. В часі з’їзду владика Іван вручав катехитам мандати на катехитичне служіння на 2024-2025 роки.

Зустріч розпочалася з Літургії, яку очолив владика Кам’янець-Подільський Іван (Кулик), зібралися духовенство та катехити, щоб просити у Бога благословення та натхнення для служіння у новому навчальному році.

Після Божественної Літургії владика Іван вручив грамоти на катехитичне служіння, а також
катехити мали міні-лекцію, розмови, роздуми із психологом, що займається з дітьми з особливостями розвитку. Такі знання допомагають катехитам зрозуміти особливості поведінки дітей з інвалідністю, їхні можливі труднощі та потреби. Це дозволяє краще сприймати і адаптувати навчальний процес відповідно до індивідуальних особливостей дітей. Психологічні знання допомагають катехитам забезпечити комфортне та підтримуюче середовище для всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних або психологічних можливостей. Це сприяє розвитку взаєморозуміння та емпатії.
Таке навчання спрямоване на те, щоб кожна дитина, незалежно від своїх можливостей, могла отримати користь від катехитичних занять
На завершення катехити обмінялися досвідом та спробували на практиці один з методів активізації, що його використовують на заняттях.

З 7 по 9 жовтня у марійському духовному центрі с. Зарваниця із благословення преосвященного владики Івана Кулика відбувалися реколекції для священників Кам’янець-Подільської Єпархії. Цьогорічні реколекції проводив о. Євген Станішевський.

У розпорядку дня поєднувалися реколекційні науки з Літургією та молитвою Часів із добового кола. Під час духовних наук о. Євген Станішевський акцентував увагу на зустрічі грішної людини зі своїм Спасителем, беручи за основу уривок з 5 глави Євангелія від Марка.

Зазначимо, що реколекції для духовенства Кам’янець-Подільської Єпархії відбуваються щороку восени. Метою днів духовної віднови є створення можливості для священнослужителів в атмосфері спільної молитви Часослова збагатити свій духовний досвід завдяки повчанням реколектанта й особистому спілкуванню з ним.

У Неділю, 8 вересня 2024 року Божого, відбулась урочиста Архиєрейська Божественна Літургія з нагоди храмового празника у Катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Хмельницького. Богослужіння очолив владика Іван Кулик, єпископ Кам’янець-Подільської Єпархії. Співслужили з Архиєреєм адміністратор храму о. Іван Данкевич та інші священнослужителі. Святу Літургію співом супроводжував хор Катедрального храму.

“Сьогодні ми святкуємо храмовий празник, — говорить владика у проповіді, — празник Різдва Пресвятої Богородиці. Це свято пригадує нам, що Господь щоб прийти на Землю для спасіння людства мав народитися як звичайна людина. У нього повинна бути мама, через яку Він мав отримати фізичне тіло, і яка мала б бути Його опікою. Марія, мати Ісуса, народилася у місті Назарет. Її батьки, Йоаким і Анна, були праведні і благочестиві. Вони дожили до глибокої старості і не мали дітей. Із-за цієї причини вони сумували і у молитві просили Бога про народження дитини, давши обітницю про те, що як народиться дитинка, то віддадуть її на служіння Господу у святому храмі. І після довгих очікувань, молитов Господь відповів на їхнє прохання. У Йоакима і Анни народилася донька, яку назвали Марія.

Цим чудом Господь показує, що нічого немає неможливого. І тут проявилася Божа Благодать, безпліддя людей — є плідним у Бога. Це подружжя показує те, що і нам необхідно довіряти Господу”.

Після Літургії відбулося освячення води. Отець Іван подякував владиці Івану і всім присутнім за спільну молитву.

Центр гідності дитини УКУ запрошує на школу для духовенства, богопосвячених осіб та мирян «Гідність дитини як безумовна цінність». Навчання дає необхідні базові знання із попередження насильства для тих, хто працює із дітьми в середовищі церкви:

– священники, богопосвячені особи;

– миряни, що мають відповідальності в єпархії/парафії (праця з дітьми, психологи, катехити, керівники спільнот) та працюють на платних чи волонтерських засадах;

– організатори таборів, керівники/заступники комісій у справах молоді, родини, освіти та виховання.

Школа навчить, як створити безпечне середовище для дитини, захистити її від досвіду насилля.  Як підтримати тих, хто зазнав насилля, і куди скерувати для отримання професійної психологічної, медичної та юридичної допомоги.
В межах навчання розглядатимуться питання:

• поняття насильства щодо неповнолітніх та вразливих осіб, його ознаки;
• ситуація щодо сексуального насильства в Україні, дані дослідження;
• про політики захисту неповнолітніх та вразливих осіб в УГКЦ, як інструмент превенції насильства;
• реальність постраждалої дитини і як з нею говорити та підтримати;
• хто може бути кривдником, як можемо його розпізнати;
• дії у випадку виявлення насильства щодо дітей в середовищі церкви: що робити і як комунікувати;
• які механізми попередження насильства існують у Церкві;

Окрім теоретичної частини буде організована практична робота на прикладах реальних ситуацій.

Коли і де відбудеться захід?

11-12 вересня, м. Львів

Покриваються витрати на проживання (для тих, хто з-поза Львова) та харчування учасників. Витрати на доїзд не покриваються. Локацію та програму заходу надішлють зареєстрованим учасникам на пошту. 

Зголошуйтеся до 5 вересня за покликанням: https://forms.gle/FhtuUztSCmPgNoND8 У разі додаткових питань телефонуйте ( +38 098 730 1926) чи пишіть на cdc@ucu.edu.ua.

Яким чином євангелізувати сьогодні людей, які переживають страждання війни та невідомість? Якими словами промовляти, щоб бути почутими серед звуків сирен та свисту бомб? Як ділитися Доброю Новиною у моменти негативних і загрозливих повідомлень у новинних каналах соціальних мереж? Над цими питаннями застановлявся Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви цьогоріч.

Вперше у своїй історії Синод Єпископів УГКЦ відбувався у Марійському духовному центрі «Зарваниця». Упродовж 2–12 липня 2024 року 50 зібраних єпископів застановлялися над актуальними душпастирськими викликами, питаннями та темами, головною серед яких була обрана на минулому Синоді — «Бути благовісниками надії: євангелізація під час війни».

Що таке євангелізація?

Євангелізація — проникнення євангельським духом усіх сфер людського життя, де прагне панувати гріх та невірство. Ядром або ж центром євангелізації є Добра Новина, яка змінює людину й історію людства. Вона полягає у тому, що «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним — світ спасти» (Йо 3, 16–17).

«Слово „євангелізувати“ — це активне дієслово; це щось, що робиться; це закидати сіті з другого боку. Проголошувати — це робити присутнім Ісуса Христа і Його Божественну Любов в цьому світі, і сьогодні світ має велику потребу (прагнення) в Ісусі. І єдина відповідь для цього світу — Ісус Христос, померлий і воскреслий, і Той, хто живе посеред нас, і хоче розділити своє життя з нами», — відзначає владика Йосафат Мощич, єпископ Чернівецької єпархії, у своїй доповіді щодо Головної теми на Синоді Єпископів УГКЦ 2024 року.

Надалі єпископ зазначив, що євангелізація має бути керигматичною. За його словами, «керигма» означає «звіщення», «проголошення або перша звістка», і це звіщення Ісуса Христа померлого, воскреслого і прославленого як мій Спаситель, Господь і Месія. «Це є крик, вибух свідоцтва — досвідчення, я знайшов Ісуса Христа, або вірніше — Добрий Пастир знайшов мене і Він змінив моє життя і може змінити і твоє», — додає єпископ Чернівецької єпархії.

Кардинал Гжегож Рись, архиєпископ Лодзьський

Саме тому кардинал Гжегож Рись, архиєпископ Лодзьський, представив доповідь на тему: «В який спосіб сьогодні правильно проголошувати керигму?», наголосивши на складових елементах керигми. За його словами, керигма — це проголошення події: «Сталося!», «Відбулося!», «Діється!» Оскільки це проголошення стосується чогось настільки важливого, воно вимагає відповіді. Основною подією є воскресіння Ісуса. Саме свідками Його воскресіння ми покликані стати.

«Воскресіння дарує спасіння. Це спасіння приносить особа, а не доктрина, теорія чи побожність. І полягає воно у прощенні гріхів та обдаруванні Святим Духом». Тож, за словами кардинала, важливим є прийняття Ісуса Христа як свого єдиного Спасителя, свого Господа та Месії, тобто Помазанника Духом. У цьому прийнятті Христа криється наш особистий досвід П’ятидесятниці. Папа Франциск зокрема наголошує, що «керигма є вогнем Духа, що уділяє себе під видом язиків» (EG 164)», — підсумовує у цьому контексті кардинал Гжегож.

У свою чергу, владика Ігор Ісіченко, єпископ-емерит Харківського екзархату, поглиблює це розуміння: «Суть християнської керигми — в пробудженні духу духовного пошуку, відкритті в Євангелії „дорожньої карти“ до Неба, а в Церкві — провідника цією дорогою».

Яка різниця між євангелізацією та катехизацією?

«Ми забули силу керигми, а більше підсилюємося катехизмом, який йде завжди після керигми. Тому євангелізація має бути керигматичною, даною через тих, хто мав досвід особистої зустрічі з Божою Любов’ю воскреслого Христа, бо інакше це буде подібне на пропаганду», — заявив під час своєї доповіді владика Йосафат Мощич.

Таким чином, спочатку слідує євангелізація, а відтак катехизація. Саме так рухалися апостоли: проголошували чи звіщали Ісуса — Добру Новину (керигму) і навчали (катехизували).

Отець Роман Дубік

Ключовим питанням для кожного повинно бути: «А хто для мене є Ісус Христос?», — мовить о. Роман Дубік. За його словами, нелогічно було б вимагати дотримання християнської моралі від тих, для кого Ісус не є Спасителем і Господом. Нелогічно було б починати представляти християнство з плодів, а не з основ, якими є особиста зустріч із живим Ісусом».

Водночас євангелізація сьогодні має бути біблійною, сконцентрованою на силі Святого Письма. Адже саме Слово Боже зворушує серце, навертає, а не наша людська мудрість чи навіть свідчення.

«Церква народжується, щоб допомогти людині всіх часів і народів отримати особистісний досвід — зустріч з Божою любов’ю, об’явленою в Христі. Віруючим є не той, хто вірить, що Бог існує, а той, хто отримав досвід, досвідчив особисто, що Бог його любить. Крім того, саме знання, що Бог мене любить, але без отриманого досвіду, не змінює життя. Не знання змінює життя, а здобутий особистий досвід Божої Любові», — продовжив владика Йосафат Мощич.

І, зрештою, підсумовує: «Ми є Церквою, якщо через нас проходить Його Любов, якщо стається актуальною Божественна Любов, якщо ця Любов доторкається до життя конкретних людей і стається вирішальним досвідом в їхньому житті».

Чому тема євангелізація важлива саме зараз, у період війни?

Українська Греко-Католицька Церква, переживши переслідування радянським режимом і підпіллям, продовжує виконувати свою місію — бути зі своїм народом, щоденно служити Святу Літургію, проповідувати Євангеліє і молитися, щоб Бог дарував нам перемогу та справедливий мир і по-особливому втілювати служіння ближньому, переселеним особам, воїнам, сім’ям загиблих наших героїв. Тим самим вона стає інструментом Божої милосердної любові до людей. Владика Йосафат підкреслює, що це і є євангелізація свідченням нашого досвіду християнського життя.

Також не варто забувати про служіння життю у всіх його проявах. «Найбільший Божий дар — це дар самого життя, і коли ми у час війни робимо все можливе, щоб зберегти життя на всіх його рівнях, ми євангелізуємо. Особливо коли йдеться про душу і серце народу, втримати моральний дух, щоб уберегти націю і генофонд від впадання у відчай, розпач, депресію, демонізацію і знелюднення ворога чи інше», — додав архиєрей.

З іншої сторони, російська війна проти України об’єднала український народ у спільній боротьбі, пережитті викликів, спричинених стражданнями та руйнуваннями, та наближенні перемоги. Період пережиття несправедливої війни призводить до виникнення екзистенційних питань, які не обмежуються лише земними стосунками. Тож воєнний час створює нові перспективи для євангелізації мільйонів людей, які за звичайних умов навряд чи наблизилися б до УГКЦ, та й взагалі до Церкви.

Владика Ігор Ісіченко, єпископ-емерит Харківського екзархату

«Ефективність реалізації цих перспектив залежить від зрілости керигматичних стратегій, уміння ефективно використовувати для євангелізації позаконфесійні можливості, від культури стосунків і пошани до гідності людини, травмованої війною. Від проникливости, що дозволяє відкрити в майбутньому не так екстенсивне зростання еклезіяльної спільноти, як її якісну трансформацію шляхом подолання мітологізованої антиномії „Схід-Захід“», — мовив у своїй доповіді єпископ-емерит Ігор Ісіченко.

Продовжуючи, владика Ігор відзначає, що перемога не повинна сприйматися як повернення до передвоєнного стану речей, адже це неможливо. Це стає можливістю для подолання стереотипів у вірі, міжлюдських стосунках та світобаченні. «Стереотипів, які обумовлюють підозріливе ставлення один до одного, відчуженість від інституційованої Церкви, деструкцію віри. Без перемоги над ними годі сподіватися на успіх довіреної Церкві місії — зробити учнями всі народи (Мт. 28, 19), що в нашій ситуації передбачає „звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа“ всій повноті українського народу без різниці його етнографічних груп».

Що відбувається, якщо євангелізація занедбується?

Коли у певній християнській спільноті занедбується справа євангелізації, людина втрачає зміст своєї віри. Тим самим вона все більше схильна кидатися у формалізм. «Чим менше є любові і довіри до Бога, тим більше є впертості у виконуванні зовнішніх правил і приписів, значення яких не розуміється», — підкреслив о. Роман Дубік.

Доповідаючи про цей аспект занедбування, священник зазначив, що «формалізм — це дотримання зовнішньої форми в чому-небудь на шкоду суті справи; це надання провідного значення формі або окремим її елементам в різних сферах її діяльності. Це проявляється в беззастережному слідкуванні правилам етикету, ритуалу, навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це беззмістовним, абсурдним. Це дотримання букви закону і зневажання до його духу й цілі».

Сьогодні він проявляється у неправильному образі Бога, незрозумілих для людей обрядах чи традиціях, походах до ворожок, екстрасенсів, медіумів чи вірі у забобони.

До прикладу, за словами о. Романа, часто ми перетворюємо живого Бога на об’єкт отримання певних благ. «Якщо ми робимо щось в ім’я Боже тільки ради вигоди, без любові, це є поганське відношення до Бога, бо подібно і погани чинили. Розуміння їхніх дій ними самими не було. Це поганські відносини з Богом, навіть якщо вони є присутніми у Церкві Христовій. Такі відносини є викривленням самого змісту віри, який основується на довірі».

Тож священник підсумовує, що окрім керигми віри (змісту), ми також потребуємо керигми форми (обряду), тобто її євангелізації.

«На новій хвилі оновлення, відродження і розбудови країни, необхідно буде ще раз переосмислити донесення Євангельської Благовісті через форму — наш обряд, традицію (з малої і великої букви), Святі Таїнства і через зміст Євангельської Благовісті (керигми)», — наголошує, у свою чергу, владика Йосафат Мощич.

Владика Йосафат Мощич, єпископ Чернівецької єпархії УГКЦ

Хто повинен бути адресатами нашої євангелізації сьогодні?

Очевидно, що російська війна проти України спонукає до видозміни душпастирства, а тому й євангелізаційних зусиль Церкви. Церква, будучи Матір’ю і Вчителькою, не може фокусуватися лише на гуманітарній допомозі чи матеріальній підтримці емігрантів чи внутрішньо переміщених осіб, але покликана до пошуку шляхів передання Доброї Новини для них. Тож насамперед через створення ситуації діалогу та пошану до гідності ближнього, за словами владики Ігоря Ісіченка, «може виявити у внутрішньому світі співрозмовника тенденції, здатні розвинутися в здорову християнську віру». Адже «немає людини, природа якої була б позбавлена образу й подоби Божих. Треба тільки таланту й проникливості, аби їх помітити в конкретній особі. Помітити й збудити до життя». Цей перший крок назустріч переселенцям, та й не лише їм, може допомогти вибудувати довірливі стосунки. А це початкова передумова для проголошення Вістки Євангелія.

Водночас Церква не може закривати очей перед драмою родин, у яких загинули чи пропали безвісти їхні рідні чи близькі. Як зазначив владика Йосафат Мощич, «коли втрачаємо найдорожчих, ми глибше вникаємо в питання віри і особливо вічного життя, шукаємо певного дотику з рідними спочилими, серйозніше задумуємося над сенсом життя, що в житті є найважливіше і найцінніше». Тож терпеливий супровід та близькість у моменти пережиття горя є свідченням не лише нашого християнського життя, але й близькості Бога до людини.

У цьому контексті варто уникати небезпеки перебирання на себе невластивих функцій та місії, про що нагадує єпископ Чернівецької єпархії. «Крім психологічної терапії, що належить до державних програм, ми маємо як Церква лікувати рани душі і тіла, вживаючи єлей Слова Божого, Святі Таїнства і нашою присутністю, яка часом є визначальною, бо ми розділяємо з людиною її стражденний душевний стан. Лікування триватиме довший час, бо така наша людська природа, але ми як Церква маємо бути близькими, фізично присутніми, проповідуючи слово надії, а головне — особу Ісуса Христа, який і є Дорога, Правда і Життя», — зазначив він.

Таким чином, як вдало підсумовує кардинал Гжегож Рись, кожна особа може стати дитиною Бога. «Для кожного є можливим нове народження до життя, яким він не жив до цього часу. У спасінні суттєвим є те, ким стаєш. Воно відбувається у нутрі людини, а не назовні у стосунку до зовнішніх обставин. Можна фізично вийти з Єгипту, але духовно надалі в ньому залишатися», — сказав архиєпископ Гжегож.

Адресатами євангелізації, цим Божим виноградником, до якого, згідно з притчею Ісуса Христа, Господь запрошує усіх, є цілий світ, а не лише Церква як народ Божий. Поглиблюючи цю тезу, Гжегож Рись каже, що ми не можемо бути Церквою автореференційною, зосередженою на собі. Церква є для місії! Світ потрібно перемінити відповідно до Божого плану в перспективі остаточного приходу Христа.

Хто покликаний євангелізувати?

Існує стереотип, що діло євангелізація — це завдання духовенства, тобто єпископів, священників, богопосвячених осіб. Однак, усі вони складають лише 1 % усієї спільноти Церкви. Тож і досягнути вони здатні лише невелику кількість людей. А це, у свою чергу, робить неможливим реалізацію заповіту, залишеного Ісусом Христом своїм послідовникам — «зробити учнями усі народи».

Натомість 99 % Церкви — це миряни. «Миряни не належать до Церкви; вони і є Церквою. А „євангелізує завжди Церква“. Ніхто не євангелізує сам! Євангелізація вимагає спільноти», — наголошує кардинал Гжегож Рись і додає щодо євангелізації: «Це не лише мандат ієрархії, не просто „привілей“, а „спів-обов’язок“!».

Задля цього, за словами католицького кардинала, потрібно відмовитися від мислення такого типу, наче нам потрібні миряни, щоб замінити духовенство з огляду на те, що їх бракує. Миряни мають свої особисті функції та служіння, які вказують на багатство Церкви. Найкращим чином це виражає слово «Літургія», яке з грецької мови означає «активна участь» або «спільна справа».

Підсумовуючи, владика Йосафат Мощич каже, що реальність третього тисячоліття є періодом мирян. «Ми сьогодні звертаємося до мирян здебільшого тоді, коли знаходимося в певній кризі, а не тому, що ми знову відкрили їхню цінність і роль в церковній спільноті», — додав єпископ.

Кардинал Гжегож Рись, архиєпископ Лодзьський

Як повинна виглядати євангелізація сьогодні?

Сьогодні в Українській Греко-Католицькій Церкві діє 46 різноманітних спільнот, рухів і шкіл, які проводять євангелізацією. Вони діють на підставі письмового чи усного благословення митрополита чи єпископа або місцевого пароха.

Також владика Йосафат Мощич повідомив, що у митрополіях діють 4 євангелізаційні школи — «Школа євангелізації св. Андрія», що об’єднує близько тисячі осіб, «Школа Марії» із 2 тисячами осіб, «Школа св. Миколая» із 1,5 тис. осіб та «Школа Святого Духа», яка за останні два роки школа провела 54 курси, в яких взяло участь близько півтори тисячі осіб.

Як же це виглядає на практиці? Для залучення більшої кількості людей до євангелізації у Єпархії Святого Миколая Чудотворця із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США) з ініціативи владики Венедикта Алексійчука постали дві євангелізаційні ініціативи — Місійний інститут та «Школа віри».

Як зазначає єпископ, в Церкві священники, монахи, монахині, семінаристи, єпископи — всі разом взяті — складають не більше 1 %. 99 % — це миряни. «У нас є деколи така свідомість, що цей 1 % мав би проповідувати про Бога, говорити про Бога, а 99 % людей прийшли до церкви і пішли. Тому для нас у єпархії були, є і будуть неймовірні зусилля для того, щоб розрухати цю живоносну жилу, якою є миряни. Бо я проповідую в Церкві лише до людей, які й так приходять. Для нас дуже важливо, щоб ті люди, які приходять до церкви, самі проповідували і несли Євангеліє, добру вістку для всіх інших людей», — підкреслює архиєрей.

Владика Венедикт Алексійчук, єпископ Чиказької єпархії Святого Миколая Чудотворця

У Місійному інституті, — як розповідає владика Венедикт, — навчання здійснюється у чотирьох напрямках — диякони, дяки, катехити і лідери християнських спільнот. Усе задля того, щоб вони могли цією вірою ділитися.

«А в цьому році ми почали наступний етап — заснували Школу Віри, де ми зосереджуємося виключно на мирянах, щоби формувати мирян, щоб вони могли ділитися вірою. Все таки, в нас є величезна кількість мирян, які наповнюють наші храми — чи то україномовні, чи англомовні. Проте, їхня слабість — вони не мають свідомості, що вони мають ділитися вірою. Вони не знають, як нею ділитися, і вони, — що гірше, — не знають, що вони можуть ділитися, мають певні знання, досвід, розуміння, що інші люди не знають», — розповідає єпископ Венедикт Алексійчук.

Таким чином, завдання заснованих у Чиказькій єпархії Місійного інституту та «Школи віри» справді євангелізаційне: щоб не тільки священнослужителі голосили Слово Боже, а всі люди-члени Церкви Христової.Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Джерело: Департамент інформації УГКЦ